Вирішив написати такий собі нарис. Для тих, хто постійно кричить, що «Купуй українське» - це те, чого не має в інших країнах. І хто цурається вітчизняного. Цифр та аналітики не буде. Лише враження.
Цікава розмова Андрія Теплюка, власника компанії Agro Car, з канадським виробником сільгосптехніки на Farm show в Реджайні:
- Можу запропонувати поставки коліс по ціні на 30 відсотків дешевше. Якість не гірша.
- Дякую, але ні.
- Чому? Не вірите в українське виробництво?
- Не маю нічого проти. Але є один важливий момент. 40 років я купую колеса у Метью, в нього працює тридцять робітників. Якщо я, та інші в Альберті та Саскачевані будуть купляти десь дешевше, чи то у вас, чи то у китайців, – ці люди втратять роботу. Це наші канадці, тому я буду купляти у них, навіть якщо ціна висока.
Те саме чуємо від технічного директора сімейної компанії Degelman Industries під час екскурсії виробництвом – орієнтація на канадських постачальників комплектуючих. Власник компанії Wilf Degelman створив компанію в 1962 році. Йому 94 роки і його бізнес зростав разом з десятками місцевих компаній, роблячи успішним локальне машинобудування.
Так само вважають власники в третьому поколінні сімейної компанії Dutch industries. Peter Crusons, в 50- х роках, переїхавши із Нідерландів, заснував в Реджайні сімейне виробництво. Зараз його продукція експортується до 5 континентів.
Якщо канадці не встигають виконати замовлення - розміщують виробництва у своїх.
Навіть при розробці нових моделей техніки обов’язково враховують можливості співпраці зі своїми місцевими колегами по галузі. Так само і місцевий фермер: при виборі між ціною та місцевим виробником віддасть перевагу виробнику із канадської провінції.
Правило це не формальне, більш схоже на традицію, така собі філософія, що іноді профіт та рівень заробітку менш важливий, ніж робочі місця у твого сусіда та партнера. Тому вийти на ринок Канади - це завдання більш складне, ніж підписання Угоди про вільну торгівлю, обнуління мит чи проблеми отримання сертифікації.
Місцева виробнича кооперація - це, мабуть, краща практика державницького та приватного підходу, коли такі Метью дають роботу один одному.
І може тому Канада сьогодні експортує до $4 млрд обладнання для аграрного сектору.
До речі, уряд провінції Саскачеван впроваджує аналогічні інструменти: можеш отримати стимули для відкриття виробництва, але за умови що в тебе буде на виробництві певний набір технологічних операцій і певний перелік обладнання.
Тобто вимоги локалізації в чистому вигляді. Про інструменти підтримки - детальніше в наступній публікації.
Це враження лише трьох днів спілкування з канадськими виробниками.
Але я вкотре переконався, що все що ми робимо командою Федерація роботодавців України з виробниками та партнерами щодо розвитку виробництва та локалізації не просто правильно, а це єдиний шлях для справжнього зростання економіки з доданою вартістю та підтримки держави під час війни.
І навпаки - кожен посадовець, чи керівник державної компанії, який сьогодні, коли маємо в країні аналогічне власне виробництво, купляє китайську техніку, або очільник міста, який приймає рішення на користь турецького виробника автобусів, хай просто порахують, скільки українських Метью втрачають робочі місця внаслідок таких рішень.
Під час війни, коли цінне кожне робоче місце і кожна гривня податків".
