Закарпатське "інвестиційне диво" могло би допомогти Україні стати "європейським тигром"

Закарпатське "інвестиційне диво" могло би допомогти Україні стати "європейським тигром"

Днями на заводі Jabil під Ужгородом, де між лініями на виробництві їздять роботи, а частина процесів повністю роботизована за технологією «machine-to-machine», пройшло засідання клубу Z 20. Це неформальне об’єднання керівників найбільших підприємств Закарпаття.

На останній зустрічі "Z 20" бізнес і влада вкотре говорили про те, як дати новий поштовх залученню інвестицій на Закарпаття та в Україну загалом. Модерував цю зустріч Володимир Панов, який був одним із тих, хто безпосередньо вів перемовини з представниками Jabil, а також іншими крупними й не тільки інвесторами, які на початку 2000-х років прийшли в Україну, її найзахідніший регіон.

Якщо поглянути на список компаній, які відтоді працюють на Закарпатті, то подібне часто називаються інвестиційними дивами. У нашому випадку – про закарпатське інвестиційне мало-хто знає. Тому розповідаємо про нього, зокрема в контексті, як це диво повторити.

– На початку 2000-х у Закарпатську область прийшло відразу кілька крупних іноземних інвесторів як то jabil, Yazaki, Flex, які запустили свої заводи. Ми можемо говорити про певне «інвестиційне диво», чи не так?

– Я ніколи не вважав, що це диво. На мою думку, Закарпаття скористалося тими можливостями, які дали на той час законодавча база та інвестиційне середовище.

Для мене, як людини, яка тоді відповідала за залучення інвестицій у регіон, – це була просто робота, яку я, звичайно, не просто любив, я жив нею.

panov 2

Те, що інші регіони України цими можливостями не скористалися в повній мірі, – це вже інше питання, бо таких інвестиційних див як на Закарпатті, мало би бути ще, як мінімум, 10 в інших областях України, яка могла би стати «європейським тигром» за прикладом Сінгапура, Тайваня, Гонконга чи Південної Кореї.

– Що це за умови і що за середовище?

– Спеціальна економічна зона і спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області. Це було 2 закони, якими визначалися пріоритетні напрямки діяльності, інвестиції, які передбачали додаткові пільги з боку держави.

До прикладу, якщо в ТПР ви тоді інвестували від $250 тисяч і вище з зобов’язанням створити певну кількість робочих місць, то це означало певний перелік гарантованих пільг.

Ви згадували про крупних інвесторів, корпорації, які в той самий період прийшли в Україну, в Закарпатську область, але не тільки вони започатковували бізнес у регіоні. Я пригадую, як в ті роки були випадки, коли наші заробітчани «скидувалися» та започатковували бізнес у рамках цих пільг.

Відтак, за 3-4 роки дії цих законів ми змогли створити на Закарпатті близько 90 нових підприємств.

– Які галузі були обрані пріоритетними у Закарпатській області?

– Це близько 30 видів економічної діяльності. І машинобудування, і деревообробка, і харчова промисловість, і логістика, і туристична галузь. Вибір був чималий.

Але ключове, що згадані мною закони дали нам можливість тоді заявити на весь світ: погляньте, у найзахіднішому регіоні України, у Закарпатській області, проходить економічний експеримент, де створені всі можливості для інвесторів.

Цей наш меседж спрацював, інвестори почали не тільки цікавитися, а й приїздити на перемовини, а ми до цього готувалися.

panov 3

У нас був досвід організації та проведення виставок EXPO і міжнародних форумів для бізнесу на початку 90-х, і тоді вперше ми мали справу з реальними інвесторами, – як вони мислять, поводяться, вивчають ринок, що очікують, на яких умовах інвестують.

Іншими словами, зійшлися зорі: в Україні була створена законодавча база, аби інвестор прийшов, а у Закарпатській області змогли цим скористатися, аби цього інвестора не тільки заманити саме до нас, а й переконати інвестувати саме в цьому регіоні.

Звісно, Закарпаттю також пощастило, що одним з перших інвесторів у нових умовах став завод «Єврокар» зі складання автомобілів Skoda, який запустили менш як за півроку. Це був наш козир у перемовинах з іншими інвесторами, бо ми могли їм не просто розповісти, а показати результат дії нових умов і законів.

Слідом за «Єврокар» до нас прийшли і згадані вами гіганти – Yazaki, Jabil, Flex.

В інвестиціях дуже важливо, щоб був позитивний досвід. Якщо одні вирішили відкрити завод у Закарпатській області, то це ставало відразу сигналом для інших.

– Розкажіть про сам процес перемовин з інвесторами, особливості, специфіку кожного з них.

– Ми тоді не тільки продумовували кожен свій крок до дрібниць, а й намагалися вгадати думки інвесторів. Готували і планували усе – від того, як звернути увагу на нашу область та надіслати запрошення до таких моментів, як саме зустрічати в Ужгороді інвесторів, де вони будуть жити, що їсти і так далі.

Ми дуже хотіли показати всім інвесторам, що Закарпаття – це також Європа, і що тут так само легко вести бізнес, тільки значно вигідніше.

– Розкажіть, як прийшов «Єврокар». Чому киянин Олег Боярин обрав саме Соломоново на Закарпатті?

– На той час Олег Боярин разом з командою шукали по всій Україні найкращу точку для розвитку автомобільного проєкту. Вони знайшли у найзахіднішій області України точку, де діяв режим спеціальної економічної зони. Я тоді ще не був знайомий з Олегом Боярином, але робив усе можливе, аби майбутній завод побудували саме у нашому регіоні.

На той час усі знали Закарпаття за тим, що ми добре збираємо гриби. Жартую. Мені ж завжди хотілося, щоб тут також вміли збирати автомобілі, щоб у Закарпатській області був «автопром», щоб регіон перестали сприймати як провінцію, адже ми є географічним центром Європи, а не периферією.

І тому, коли постало питання, що на Закарпатті може з’явитися автомобільний завод – і ми почнемо випускати Skoda, VW, Audi, звичайно робилося усе можливе, аби втілити цей проєкт.

panov 4

Була знайдена територія для заводу в селі Соломоново. На мою думку, це оптимальне місце, адже в радіусі 2 км є 2 залізничні переїзди – словацький та угорський, сполучення з українською залізницею. Тоді ще не було угорського автобану М3 і Словаччина з Угорщиною не були в ЄС, але зараз на відстані лічених кілометрів – Євросоюз, його видно з заводу.

Олег Боярин з командою оцінили географічні та логістичні переваги, а головне – спеціальну економічну зону, та її переваги. Перший завод побудували за 6 місяців. Коди з конвеєру зійшов перший автомобіль, Закарпаття з’явилося на економічній карті світу як місце, де можуть виробляти всю лінійку автомобілів концерну Volkswagen, а це VW, Skoda, Seat, Audi.

Коли зводився завод, то орієнтувалися на внутрішній ринок України, 45 мільйонів населення, а також можливості працювати на ринках Росії, Білорусі, Казахстану… В цей період ринок ЄС не розглядався.

Якби 20 років тому можна було б спрогнозувати сьогоднішні реалії, то потрібно було паралельно розвивати експортну стратегію виходу на європейські ринки. До прикладу, були періоди, коли Superb чекали у Німеччині 10 місяців, Kodiaq – 9. А за рахунок потужностей «Єврокар» можна було скоротити час очікування до 2 місяців.

– «Єврокар» був одним з перших великих інвесторів у спеціальній економічній зоні. Розкажіть, як на Закарпаття прийшли Jabil, Yazaki, Flex.

– Надзвичайно цікаво «заходила» корпорація Yazaki. Словацька будівелька компанія, яка будувала завод у місті Міхайловце (Словаччина), була готова побудувати виробничий майданчик і на Закарпатті, у разі якщо перемовини з Yazaki завершаться успішно. Відразу ж на першій офіційній зустрічі ми приймали в Ужгороді засновників компанії. Пам’ятаю, тоді Посол Японії сказав, що вражений прийомом, але пожартував, що для «Гроклін Карпати» (GROCLIN KARPATY – польський інвестор, який спеціалізується на пошитті чохлів на автомобілі різних марок, зокрема Mercedes, BMW, Porsche, Audi, Opel, VW, Renault, Ford, Mitsubishi, Volvo, Suzuki) землю виділили біля парку, а для компанії Yazaki на колишньому сміттєзвалищі. Все тому, що «Гроклін» прийшли на 3 місяці раніше і обрали саме це місце. Хоча я вже тоді переконував, що для Yazaki це вигідніший варіант із точки зору площі території, із точки зору логістики, і з точки зору позиціювання: високотехнологічний завод на місці колишнього сміттєзвалища – це дуже крута історія з глибоким змістом.

Jabil отримав інформацію про Закарпаття від французів. Спершу були ознайомчі візити, вивчали регіон, хто тут працює. На 3-4 етапі до нас приїздили члени правління корпорації. Це дуже високий рівень, і тоді ми зрозуміли, що швидше за все Jabil інвестує на Закарпатті. Для Jabil аргументом був не тільки успішний досвід Єврокар, а й Yazaki, які запустили завод на рік раніше.

У всіх цих перемовинах найскладнішим є, звісно ж, перша зустріч.

panov 5

– Які запитання ставлять інвестори? Що їх цікавить в першу чергу?

– По-перше, вони знають, куди вони приїхали. Це люди, які вивчають території. Утім, перше, що їх цікавило після презентації – це корупція та рекет в країні. Але я завжди намагався жартома згладити це занепокоєння. Більше того, я був переконаний, що зазвичай ці речі значно перебільшені і щоразу повторював інвестору, якщо до них колись хтось прийде за хабарем чи «даниною», то нехай відразу інформують мене, а я вже вирішу ці питання. Звісно, це було дуже самовпевнено з мого боку, але за свої слова я відповідав. Я мав ціль – залучити інвестора.

– Якраз це і хотів уточнити: невже на місцевому рівні, на рівні ОДА можна хоч щось гарантувати інвестору?

– Ключовими гарантіями для інвесторів тоді були закони та пільги, ними передбачені. Я ж зі свого боку намагався справити враження та побудувати довіру. Це не менш важливо.

– Скільки часу тривали перемовини з інвесторами, за скільки часу та візитів вони ухвалювали остаточні рішення?

– Від 2 до 3 років. Неймовірний успіх, якщо це відбувається за рік. Ми з командою намагалися максимально скоротити цей час, а тому готували посібники для інвесторів щодо всіх аспектів ведення бізнесу в Україні.

– Скільки загалом інвесторів вдалося «затягнути» в той час?

– Протягом 3-4 років було створено близько 90 підприємств у межах території пріоритетного розвитку (ТПР), і ще 8 у вільній економічній зоні.

Зазвичай, переважно говорять про спеціальну економічну зону, але саме закон про ТПР давав більші можливості для малого та середнього бізнесу. Пільги давалися на 5 років. Ти стартував, не платив податок на прибуток, ПДВ на імпорт обладнання. Це дозволяло швидко стартувати і розвиватися.

Спеціальна економічна зона – це великий бізнес. Для крупних компаній треба інші умови.

– Хто ще з крупних інвесторів придивлявся до Закарпаття, але з тих чи інших причин не прийшов у регіон?

– Це у першу чергу IKEA та австрійський м’ясопереробний гігант Greisinger. Ці компанії могли значно покращити економічне становище регіону. На жаль, не вдалося. І це велика втрата для Закарпаття.

IKEA – це ціла філософія: вони не зріжуть дерева, якщо не буде посаджено нового.

Greisinger – це виробництво повного циклу, і вони пропонували модель, за якою фінансували б наші сільські домогосподарства. Тобто фермери з усього Закарпаття мали б стабільний прибуток. Планувалося побудувати в кожному районі м’ясопереробні заводи, а головний в Ужгороді.

Також ми втратили завод Toyota з випуском 50 тисяч автомобілів на рік. Завершальна стадія перемовин припала на той час, коли влада надзвичайно брутально вирішила змінити правила гри, відмінивши дію згаданих законів.

Leoni, які вже навіть придбали землю та заклали символічний камінь на місці зведення майбутнього заводу, зрештою пішли на Львівщину.

Були ще Philips, Sumitomo, Bosch, Braun, Siemens.

За моїми підрахунками, йдеться про $1,5 мільярди США втрачених прямих іноземних інвестицій. Тільки за 2005 рік ми могли створити на Закарпатті ще 6 тисяч робочих місць. І все це завдяки непродуманим управлінським рішенням української влади, яка знівелювала довіру інвесторів на довгі роки. Склалося враження, що влада злякалася власного успіху, і пішла звичним шляхом – шляхом аутсайдерів.

– На вашу думку, чи актуальні зараз для України спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку, чи про це варто забути і шукати інші механізми залучення інвесторів?

– Як і раніше, це надзвичайно актуально. Не знаю інших настільки ефективних методів, щоб залучити в нашу економіку значні інвестиції. У всьому світі це визнаний та дієвий інструмент.

Україні варто нарешті усвідомити, що інвестор прийде тільки на певні умови. І у нашому випадку це мають бути не такі самі, як скажімо у сусідів, а кращі, бо є додаткові ризики. Якщо інвестор буде знати, що він виробить свій продукт в Україні дешевше, ніж в Німеччині чи Угорщині, то тоді він приїде.

Чи є такі умови в Україні зараз? На жаль, ні. Більше того, наша країна «загинається» під тягарем соціальних зобов’язань. Тому я постійно наголошую, що наш шлях – це спеціальні економічні зони, території пріоритетного розвитку, індустріальні парки, і лише за умов стимулювання промислового виробництва ми зможемо залучити інвесторів з Європи та Америки, створити нові робочі місця, що дозволить наповнювати бюджет країни, розвивати регіони.

У 2005 році влада занадто рано скасувала спеціальні закони для інвесторів. Вони не продіяли й 5 років, а треба хоча б 10-15, і за цей час можна було залучити критичну кількість інвесторів та дати їм поштовх для розвитку. Без перебільшення, «закарпатське економічне диво» могло б конкурувати із феноменом «Азійських тигрів». Сьогодні, звісно ж, це все важче втілити чи бодай ще раз повторити успіх початку 2000-х, але можливо. Я в цьому впевнений.

Багато хто критикує, мовляв, Україні варто прагнути не нової індустріалізації через інвестиції, а інновацій. Я тільки за. Але треба розуміти, що сьогодні в нас нема ресурсів на власні інновації, їх обмаль. Тому нам треба спершу залучити інвестиції у виробництво, аби перезапустити економіку та буквально заробити кошти на дослідження та винаходи, які дадуть Україні можливість у підсумку створювати власні продукти та конкурувати з ними на глобальних ринках. Звичайно, вже є такі ланцюги, є українські конкурентоздатні продукти, але їх обмаль, це здебільшого винятки з правила.

Якщо поглянути на досвід наших сусідів, то свого часу Угорщина та Словаччина лідирували за кількістю залучених інвестицій на душу населення. До 2004 року, моменту вступу в ЄС, в Угорщині було 33 вільні економічні зони.

Словаччина обійшла США по випуску легкових автомобілів на душу населення.

Спеціальними економічними зонами сповна скористалася Угорщина, Польща, Туреччина, Китай та, навіть, США, а ми з 2005 року лиш те й робимо, що ведемо дискусії «чи потрібні нам такі зони». Невже те, що ми зробили свого часу на Закарпатті лише за 4 роки, не дає відповіді на запитання «чи варто?». Хто досі сумнівається, дуже раджу сходити на екскурсію на ті ж Jabil, Yazaki, Flex, Fischer, Gentherm.

– Але як бути з відтоком кадрів, браком землі, слабкою інфраструктурою?

– Землі є стільки, скільки треба. І люди теж є. Як тільки буде зарплата близько $1000, то проблема з працівниками взагалі зникне. Інфраструктура на Закарпатті також непогана, але звичайно критично важливо відкривати нові пункти пропуску, аби вантажівки з продукцією не стояли на КПП по кілька діб.

Усе це не миттєві зміни, але з чогось треба починати, і починати з системних рішень.

А взагалі, щоб претендувати на лідерство, нам в Україні варто змінювати мислення та погляд на життя. Починати ці зміни з виховання та освіти. Радянський Союз вбив у нас здатність генерувати ідеї, вибудовувати плани втілення цих ідей, ставити мету й досягати її.

Мені дуже хочеться, аби ті люди, які дочитають цю нашу розмову до кінця, задумалися над тим, а чому кожен з нас і країна загалом не може бути лідером, що для цього потрібно.

Для Закарпаття – це взагалі питання самоідентифікації, бо ніхто в Україні не є так близько до ЄС, як ми. Історично, культурно та ментально ми є європейцями. Тому хочеться вірити, що ми здатні втілювати масштабні та амбіційні проєкти. Більше того, Закарпаття здатне бути позитивним прикладом для всієї України. І це не мрії, не амбіції, це реалії, які опираються на досвід, про який я розповів вище.

 

джерело: Варош